Вітер змін

— Ну, сідай, Кіро Макарівно Яворська, — повільно розтягує слова. — Де моя валіза? — Звідки мені знати? — відповідаю неохоче. Якщо він сподівається мене розколоти, то марно старається. — А мені здається, що вона у тебе. — Тобі здається, — розтягую усмішку. — Впевнений, що речі у валізі, яка стоїть в моєму номері, твої, — демонстративно блукає по мені поглядом. — Хм-м, — тільки й можу видати. — І щоденник… Можна почитати? — Чужі щоденники читають тільки нахаби, які наступають на людей і навіть не перепрошують, — моє залізне терпіння вичерпується. — То це я мав перепросити?